Євроцентризм, Євромодерність
Авторка статті:
Марія Кардаш
Редакторка: Оксана Данилевська
З ідеєю прогресу як європейського “винаходу” повʼязано також і поняття євромодерності, яким позначають переконання, що Європа і західний світ випереджають інші культури на уявній шкалі “традиційне минуле – прогресивне майбутнє”. Відповідно до цього переконання, щоб наблизитися до модерності, регіони світу мають “наздогнати” Захід, проходячи схожі етапи розвитку, що знову ж таки не враховує прямого впливу колоніальної політики на прискорені зміни в країнах Європи. Навіть дослідження, що розглядають існування різних варіантів модерності залежно від регіональних особливостей, наголошують на тому, що саме євромодерність сприймається як найрепрезентативніша форма сучасності та загальний орієнтир.
Де/постколоніальна теорія критикує євроцентричний світогляд за сприяння розподілу ресурсів у світі на користь країн Заходу та недооцінку значення неєвропейських культур для глобальної історії. Ця думка, зокрема, поширена в регіонах, що істотно постраждали від європейського колоніального проєкту – Латинська Америка, Африка, більша частина Азії. Що ж до українського контексту, то євроцентризм у ньому зазвичай ототожнюється з євроінтеграцією: налагодженням стратегічного партнерства та посиленням звʼязків із Європейським Союзом. Популярні українські дискурси просякнуті ідеєю про “європейський вектор розвитку” як про єдину можливу альтернативу гегемонії Москви та “повернення України додому”, зумовлене сусідством та історичними звʼязками[2]. Цікаво, що подібна риторика серед іншого спирається на українське минуле у складі Австро-Угорської імперії, яке у світлі протиставлення “Європа – Росія” часто подається як “менше зло” у порівнянні із Російською імперією[3]. Події останніх десяти років (Євромайдан і Революція Гідності, російська окупація Криму і Донбасу, повномасштабне вторгнення у 2022 р.) засвідчують полярність вибору між Росією та Європою, надійно закріплюючи за останньою знак “плюс” у суспільній свідомості. Європа виступає антиподом російського терору й агресії та слугує втіленням високих моральних якостей, особистих свобод та демократії.
Через подібну дихотомію вибору українське суспільство рідко ставить під сумнів бачення Західного світу як рушія історії та прогресу. Навпаки, ідея захисту “європейських цінностей” знайшла своє символічне відображення в наративі про форпост Європи, що набув особливої популярності в Україні після 24 лютого 2022 р. В його рамах Україна – останній бастіон західної цивілізації, що боронить не тільки свою суверенність та право на існування, але й усю Європу з її цивілізаційними здобутками (прогрес, просвітництво, демократія) від навали "Орди" – хаотичної сили, що приходить зі Сходу та уособлює все варварське, деспотичне і відстале, тобто “азійське”. Схожими ідеями оперує й інший поширений в українському суспільстві наратив щодо неєвропейського походження росіян: насправді вони не слов'яни, а угро-фіни, що зазнали татаро-монгольського впливу, і це чи не на генетичному рівні зумовлює їхню загарбницьку природу[4].
Українське бачення себе як форпосту Європи не є унікальним: ідея відмежування від сусідів-варварів циркулює на теренах східноєвропейського пограниччя вже декілька століть, а місцерозташування “цивілізаційного розлому” мігрує залежно від геополітичних факторів (розкол християнської церкви на католицьку та православну гілки або загроза нападу Османської імперії). За іронією долі, в ранніх версіях концепції “форпосту Західної цивілізації” українці опиняються за його зовнішніми стінами: почесна місія боронити Європу від “Орди” випадає Польщі чи Угорщині, тоді як українці належать до “дикунського” Сходу чи то в складі Російської імперії, чи в СРСР. І досі в країнах Європи актуальна тенденція сприймати сусідів зі східного кордону як менш прогресивних (наприклад, німецькі стереотипи щодо поляків, польські щодо українців), нібито просування по уявній мапі на схід відзначається поступовим зникненням “цивілізації” та “європейськості”. За цією логікою, периферійна Східна Європа майже позбавлена “європейськості”, це вже територія Інших.
Ця внутрішня ієрархія зазвичай є непомітною для спостерігача поза Європою, для якого її східній частині властиві однакові привілеї із західною, зокрема білий колір шкіри та доступ до благ. Неоднозначний образ Східної Європи (“багатий Захід” на глобальному рівні, “відстала периферія” всередині регіону) ставить її мешканців у позицію невизначеності та відчуження як стосовно Глобального Півдня, так і решти Європи. Це своєю чергою пояснює бажання українців відгородитися не тільки від безпосереднього ворога, але й від незахідного світу теж, щоб нарешті завершити маркування ментальної мапи: оголосивши себе “форпостом цивілізації”, обернути периферійність на привілей, відмовитися від ролі Іншого в Європі та раз і назавжди уналежнити себе до її центру.
Спрощене трактування війни з Росією як одвічне протистояння європейської цивілізації та азійських варварів – це маркер того, що в українському суспільстві справді існують проблематичні “супутники” євроцентризму, про які говорить де/постколоніальна теорія: сприйняття світу поза Європою як відсталого, зверхність щодо неєвропейських культур, що переходить у супремасизм і расизм. Важливо наголосити, що таке ставлення часто підсилює неоднозначна позиція країн Глобального Півдня щодо війни з Росією. Як це не парадоксально, деякі інтелектуали Півдня навіть виказують відверту підтримку Росії як провіднику боротьби із західним неоколоніалізмом та не визнають російський колоніалізм як такий суто через його незахідність[5]. З іншого боку, відсутність критики євроцентризму в українському просторі ускладнює діалог із країнами поза Заходом і сприйняття ними України як держави, що теж постраждала (і досі потерпає) від чужих імперських амбіцій – тобто як партнера і союзника в процесах деколонізації.
Посилання на джерела
02. Приклади використання образу Європи як Дома: “Повернення додому. Як Україна, Молдова і Грузія наближаються до членства у ЄС”, 2023, або І.Фаріон, “Саміт ЄС показав, що місце України — у європейському домі”, 2023.
03. В цьому випадку показовою є цитата “Для нас цей австрійський міт є символом того, що ми там на Заході уже були, а отже маємо право туди повернутись” з лекції Ярослава Грицака “Щаслива бабця Австрія”(2017).
04. Подібні ідеї зустрічаються навіть в академічному середовищі, дивись публікацію Hordiichuk, O. (2023). The Ideological and Ontological Causes of Russia’s War on Ukraine. West versus East; Tyranny versus Democracy або Лизанчук, В (2022) Ще раз про те, чому росіяни – не слов’яни, а головні злочинці світової історії.
05. Зокрема, аргентинський дослідник Walter Mignolo у своєму есе It Is A Change Of Era, No Longer An Era Of Changes (2023).
Література для глибшого ознайомлення
Bhambra, G. K. (2015). Modernity: History of the Concept. International Encyclopedia of the Social & Behavioral Sciences: Second Edition, 692–696.
Dussel, E. (1995) Eurocentrism and Modernity (Introduction to the Frankfurt Lectures). In: Beverley, J., Oviedo, J. & Aronn, M. eds. The Postmodernism Debate in Latin America. Durham, US: Duke University Press: 65-77.
Eurocentrism Overview on ScienceDirect
Kalmar, I (2023) Race, racialisation, and the East of the European
Union: an introduction, Journal of Ethnic and Migration Studies, 49:6, 1465-1480,
Quijano, A. (2007): Coloniality And Modernity/ Rationality, Cultural Studies, 21:2-3, 168-178
Авторка статті:
Марія Кардаш
Дізнатись більше про авторку