Епістемічна несправедливість
Авторка статті:
Дарʼя Попіль
Редакторка: Оксана Данилевська
Концептуальна основа Міранди Фрикер визначає дві ключові форми епістемічної несправедливості: свідченнєву та герменевтичну.
Що ж до герменевтичної несправедливсті (hermeneutical injustice), то вона виникає через брак у колективних інтерпретативних ресурсах, прогалину, що перешкоджає розумінню соціального досвіду людини. Цей тип несправедливості особливо актуальний для тих, хто належить до маргіналізованих груп, які борються за артикуляцію свого досвіду у зв’язку з браком визнання в межах інтерпретативних рамок, що домінують. Як приклад Фрикер наводить діяльність руху MeToo, у результаті якого насильницькі акти, які раніше кваліфікували як “флірт”, стали називати більш відповідним терміном “домагання” (harassment). Цей приклад показує, як герменевтично маргіналізована група (жінки), тобто така, що не мала відповідних понять для опису свого травматичного досвіду, виборює для себе право на визначення пережитого.
Як дослідниця філософських підвалин моралі, Фрикер підважує усталене розуміння про норму, де справедливість як така є базовою установкою, а будь-яка несправедливість є відхиленням. За Фрикер, у деяких сферах людської діяльності, зокрема в контексті епістемічної діяльності (epistemic activity) несправедливість є нормою. Ба більше: лише розуміння епістемічної несправедливості уможливить її подолання та рух до справедливості.
Для глибшого розуміння механізму епістемічної несправедливості розглянемо приклад пригноблення української ідентичності в межах академічної гуманітаристики пізнього СРСР. У цей період, для якого характерна заміна прямого насильства більш тонкими формами придушення національної ідентичності, українці в академічному світі стикалися з упередженнями щодо артикуляції свого унікального досвіду, не маючи можливості відокремлювати свою ідентичність від совєцької[3]. У контексті українських філософських досліджень 1970-х і 1980-х років, зокрема, помітні прояви і свідченнєвої, і герменевтичної несправедливості. Виявом свідченнєвої несправедливості маємо підстави вважати систематичне дискредитування українських гуманітаріїв через основні ідеологічні упередження. Суворий контроль совєцького режиму над академічним обговоренням зумовлював те, що довіру заслуговували лише ті, хто підтримував ідеологію. Тоді семантичне поле поняття credibility (за Фрикер) покривав концепт благонадьожності, уживаний в офіційному дискурсі. Анатолій Лой [4] у своїх спогадах згадує, що “допуск до спецфонду, де зберігались літературні джерела з капіталістичних країн] залежав не від теми дослідження, а винятково від політичної благонадійності”[5]. За свідченнями Лоя, лише “незаплямована” репутація (а фактично ідеологічна мімікрія, відмова від власної національної ідентичності) була передумовою для самої можливості проводити дослідження. Суголосними є спогади Наталії Вяткіної[6] про те, що “безпартійній людині в той час не можна було стати навіть асистентом [університетської кафедри], не те що викладачем вишу: ідеологічний відділ міськкому партії не затверджував таких кандидатур” [7]. Отже, під гнітом епістемічної влади совєцького режиму українська гуманітаристика опинилася в ситуації дефіциту надійності (credibility deficit). Така послідовно втілювана політика мала наслідком тотальне знецінення знань і досвіду на основі політичних упереджень, що є явним проявом несправедливості, коли довіру до мовця підважують через упередження.
Герменевтична несправедливість совєцької епохи спричинила пригнічення української культурної та інтелектуальної ідентичності. Ідеологічний контроль обмежував дослідження та окреслення українських історичних, культурних та філософських перспектив. Як зазначає Світлана Іващенко [8], очікувалося, що дослідження відповідатимуть “духу часу”, на якому істотно позначилася радянська ідеологія. Редакторка додає, що “філософи працювали якщо не в парадигмі, то принаймні в середовищі, де вважалося, що хтось є носієм істини, а хтось дещо або “правильно”, або “неправильно” зрозумів у філософії” [9]. Таке ідеологічне панування позбавило українських учених релевантної мови та понять для артикуляції та інтерпретації власного національного та культурного досвіду, зокрема того, що відрізняється від совєцького наративу. Крім того, відсутність стабільних зв'язків із західними країнами до розпаду СРСР ще більше ізолювала українських філософів, посилюючи герменевтичну прірву (hermeneutical gap). Анатолій Лой згадує, що, окрім московських дослідників, у СРСР ніхто не мав можливості взаємодіяти із колегами з-поза соцблоку [10]. Зусиллями фахівців з деколоніальних студій дедалі більше відкривається фактів, які переконують, що артикулювання свого досвіду було неможливим до кінця існування СРСР, адже ті з дослідників, які все-таки наважувалися оприявлювати його, ризикували бути позбавленими волі. (Показова у зв’язку з цим доля Василя Лісового, який був засуджений до семи років таборів за відкриту підтримку шістдесятників).
Епістемічна несправедливість, як це можна помітити з наведених прикладів, не завжди є очевидною. Тож згубність її полягає також у тому, що практики пригноблення можуть інерційно зберігатиться впродовж тривалого часу навіть після надання формальної рівності через неможливість їхньої артикуляції (герменевтечна несправедливість) та недовіру до свідчень представників маргіналізованої групи у порівнянні з домінантною (свідченнєва несправедливість). Тож маркування пережитого досвіду українців у межах СРСР як колоніального варто кваліфікувати як акт деколонізації та шляху до епістемічної справедливості.
Посилання на джерела
02. Fricker, Miranda. Epistemic injustice: Power and the ethics of knowing. Oxford: Oxford University Press, 2011.
03. У контексті цієї статті совєцька ідентичність дорівнює російській, адже ідеологія, що панувала у СРСР врешті привела до зросійщення та пригнічення числений унікальних національних ідентичностей у межах СРСР.
04. Філософ, доктор філософських наук, професор. Працював у в Інституті філософії Академії наук УРСР з 1971 року.
05. Loy, Anatoly, Illia Davidenko, Kseniia Myroshnyk, and Daria Popil. “The Mind behind the Iron Curtain: Ukrainian Philosophy of the Late USSR and World Science.” Sententiae 40, no. 2 (August 15, 2021): 161–83.
06. Кандидатка філософських наук, старша наукова співробітниця відділу логіки і методології науки Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України.
7. Viatkina, Natalia, Amina Kkhelufi, Kseniia Myroshnyk, and Nataliia Reva. “‘The Saved and the Lost.’ Attempt to Recall on-Line. Part II.” Sententiae 40, no. 1 (April 1, 2021): 160–74.
8. Відповідальна редакторка журналу “Філософська думка” Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
9. Ivashchenko, Svitlana, Illia Davidenko, Vlada Anuchina, and Daria Popil. “The Thing: Why I’m an Editor. Part II.” Sententiae 42, no. 1 (April 30, 2023): 171–85.
10. Loy, Davidenko, Myroshnyk, and Popil, 2021
Авторка статті
Дарʼя Попіль
Дізнатись більше про авторку