Відзвичаювання
Авторки статті:
«Назва змінна» Марина Марініченко та Валерія Карпань
Редакторка: Оксана Данилевська
Процес відзвичаювання варто розглядати у комплексі парадигмальних та методологійних зв’язків, контекстуалізованих іншими важливими для деколонізації знань поняттями – такими, як «розрив звʼязків», «сепарація», «деколоніальна диверсія» та «деколоніальний регрес» [1]. Іноді відзвичаювання помилково інтерпретують як забування та / або відмову. Утім, для кращого розуміння поняття варто взяти до уваги й процес його перенесення в український контекст, адже переклад цього терміна та спроба його тлумачення вже слугує вправою з відзвичаювання [2].
Аналіз деколоніальних дискурсів поза англофонною традицією дає змогу оприявити виклики, пов'язані з відзвичаюванням як виходом за межі гегемоністських систем наукового знання. Українська дослідниця Марія Соневицька описує такий процес як трансформацію режиму епістемічного імперіалізму. Наприклад, таким чином вочевиднюється, що у спільноті дослідників/ниць, які розпрацьовують деколоніальну теорію, Україна досі не має потужних союзниць. Це зумовлено загальним домінуванням інтерімперських наративів, які перешкоджають аналізу колоніального характеру російсько-українських відносин. Як зазначає Тереза Гендл, самобутній досвід і система знань України часто відсуваються на другий план, маркуються як маргінальні в академічних дискурсах.
Термін «відзвичаювання» щодо російського імперіалізму вперше вжито в книжці «Learning to Unlearn» (2012), у вступній статті до якої Мадіна Тлостанова та Волтер Міньоло оприявнюють механізми встановлення колоніальної влади. Щоправда, дослідники/ці обмежують географію відзвичаювання Кавказом та Центральною Азією, тож південно-західний кордон Російської імперії, тобто сучасний східноєвропейський контекст, лишається поза рамами дослідницьких студій. Водночас автори/ки наголошують, що західна імперська експансія стала прикладом для російської колоніальної політики, та оминають інші стратегії російського колоніалізму, застосовані щодо східноєвропейського пограниччя, а саме: конструювання ідентичності колонізованих як менш вартісної варіації ідентичності колонізаторів. У своєму тексті автори/ки застосовують поняття «відзвичаювання» ототожнюючи його з «забуванням», та пропонують вибудувати нове знання на основі власного позиційованого досвіду, «повернувшись спиною» до Заходу, а отже, в географічному сенсі, і до України. Цей досвід вилучення України з деколоніального дискурсу сьогодні дозволяє В. Міньоло трактувати російське вторгнення в Україну як «успішну антизахідну кампанію».
Посилаючись на «епістемологію колоніальності» В. Міньоло, Марія Соневицька також зауважує і коментує неспроможність науковця долучити Україну у фокус свого аналізу. Дослідниця наголошує, що історична спадщина Радянського Союзу пов'язана з колоніальною спадщиною, та характеризує Україну як «глибоке поселенське колоніальне утворення» через її історичні відносини з Росією та Радянським Союзом. Той факт, що деколоніальне мислення ставить під сумнів офіційний історичний наратив і підпорядкований йому теоретичний модус, створює передумови для залучення поняття «відзвичаювання» до дослідницьких парадигм з деколоніалізму, адже воно дає можливість називати та описувати методами критичного аналізу місця, звідки походить цей наратив.
Праця з деколонізації знань про культуру Центральної та Східної Європи зумовлює потребу перегляду канону, а також переосмислення українських мистецьких явищ 70-90-х рр минулого століття. Сьогодні реконтекстуалізація відбувається шляхом дистанціювання українських дослідниць і дослідників від російськоорієнтованих підходів в мистецтвознавстві та історіографії, а також фокусування на локальному знанні.
Прикладом може слугувати дослідження явища одеського концептуалізму, яке здійснює кураторка Наталка Ревко. Вона не лише зосереджується на аналізі самого феномену, але вдається до спроби обґрунтувати його відносини з московським художнім середовищем. Переосмислення наявного зв'язку дає дослідниці можливість заглибитися в справжню причину тяжіння до Москви як культурного центру. Як влучно зауважує Н. Ревко у своєму тексті до зіну «Borderline» (2023), Москва видавалась одеським митцям та мисткиням простором, який розширював горизонт потенційних можливостей бути вхопленими поглядом уявного Заходу. Цю внутрішню напругу підкреслює Юрій Лейдерман, у перфомансі «Якщо стояти обличчям до півдня, Москва залишиться далеко позаду» (1983), під час якого протягом хвилини вдивляється в бік півдня стоячи спиною до глядачів. Цей метафоричний образ увиразнює ситуацію обмеженої комунікації з західноєвропейськими країнами, прагматичним виходом з якої митці та мисткині вбачали міграцію до Росії. Та попри яскраві мистецькі та філософські спроби змінити підходи в тлумаченні відношення «метрополія – колонія» у сфері культури, проблема залишається: Росія і досі структурно вкорінена в академічний і мистецтвознавчий дискурс як екзотичний «Інший», який поглинає різноманіття культурних практик провінціалізованих імперським дискурсом країн.
У зв’язку з цим показовими є практики Харківської школи фотографії (ХШФ) – мистецького явища, яке виникло в середовищі харківських фотографів/ок наприкінці 60-х рр ХХ ст. Хоча осередок не був школою в класичному розумінні, спільна робота, простір, цінності та подібність стилістичних прийомів, настанова на естетичний «удар» [3]дають підстави інтерпретувати спільноту як школу. Проте оцінювання ХШФ як прикладу оригінального українського мистецького явища ускладнене усталеним хибним асоціюванням творчості її представників та представниць із російським мистецтвом. 1987 р. побачила світ книжка чеських теоретика і теоретикині Володимира Ремеша і Данієли Мразкової «Another Russia. Through the Eyes of the New Soviet Photographers». Видання, з одного боку, привернуло увагу до ХШФ, а з іншого – посприяло узвичаєнню хибного її отожнення – зокрема, численними посиланнями, які ідентифікували представників/ниць Харкова і Литви як росіян/ок [4]. На міжнародних виставках росіяни/ки також включали ХШФ до доробку російського фотомистецтва [5]. Відзвичаювання від асоціації з російським як із таким, що є економічно більш вигідним, привабливішим, можливе лише за усвідомлення, що така акцептація є радше привласненням ніж визнанням. Актом відзвичаювання стала практика української культурної дипломатії – передача в колекцію центру Помпіду (Париж) добірки з понад 130 робіт ХШФ, створених упродовж 1970-2010 років [6].
Сприяє відзвичаюванню діяльності ХШФ від «московського / російського» таврування мистецтвознавиця Тетяна Павлова, аналіз якої оприявлює звʼязки харківських фотографів/ок з українським актуальним контекстом. Приміром, у роботах Євгена Павлова часто схоплено реакції на політичні події в тогочасній УРСР «Скрипка», 1973 р., задокументовано свідчення про «найтемніші періоди української історії, позначених репресіями» (серія «Кохання», 1976 р.). Зв'язок з Україною простежується і в більш пізніх роботах майстра. Герой/ка фоторобіт ХШФ – радянська та пострадянська людина — часто постає в знайомому нині світлі подвійної ідентичності й внутрішнього спротиву колонізованого/ої. В останні роки діяльності групи «Час», митці активно маніфестували свою долученість до процесів відмежування від Москви та рефлексували з приводу цього досвіду, прикладом чого слугують, зокрема, роботи «Плювати на Москву» (1994), «Варта» (1994). Виставку «Детонація гіпіенду» 2000 р., рамах якої було показано повну добірку «Скрипки» Є. Павлова. Мистецтвознавиця Т. Павлова, зосередившись на втілених у світлинах почуттях «роззброєння та незахищеності», контекстуалізує характерні для українського суспільства настрої після Будапештського меморандуму.
Посилання на джерела
02. Цей термін, як і багато інших з деколоніального словнику, не надається до перекладу з перших спроб, адже для того, щоб уможливити “unlearning” (що передбачає переструктурування знання) спочатку треба отримати знання (“learn”) і бути свідомими умов його створення та циркуляції. Тому ми пропонуємо виходити з можливих інтерпретацій терміну “learning” в українському контексті, щоби повніше усвідомити яку саме стратегію може йому протиставити термін “unlearning”. В ширшому сенсі, “learning” передбачає засвоєння інформації через пізнання – безпосередню взаємодію з тим, що вивчається, та навчання – ознайомлення з вже існуючим знанням про явище опосередковано через вчителя або засоби освіти. Саме останнє потребує постійного калібрування і синхронізації з актуальними оновленнями та змінами в підходах. Власне, таке оновлення і лежить в основі процесу “unlearning”. “Unlearn” означає за потреби відкинути стару систему, знання, навичку і виробити новий спосіб думати або говорити про та взаємодіяти з певними явищами. Отже, який український відповідник якнайповніше здатний охопити сутність цього процесу? Наразі, розглянувши можливі варіанти «відучування», «відзвичаювання», «переучування», «розучування» та «забування», найбільш потенційно коректним нам видається «відзвичаювання», адже він передбачає не лише опір усталеній інфраструктурі знань, але та усвідомлення своєї призвичаєності до певних інтерпретацій досвідів в тому числі на побутовому рівні. Водночас ми розглядаємо використання «відучування» як синоніму в тих випадках, коли мова йде про педагогічні процеси, в яких «відучування» віддзеркалює концепцію «вчителя незнайки» Жака Рансьєра, та позначає емансипативний потенціал альтернативних форм «навчання». Завчити, завчати – автоматичне запам’ятовування чогось без вдумливої рефлексивної роботи, натомість «навчання тому як відучуватись» – означає можливість переструктурування педагогічних канонів.
03. «Теорія удару» – концепція, розроблена учасни_цями ХШФ. Ця ідея передбачає, що фотографія має відігравати роль «естетичного ляпаса» по сприйняттю аудиторії, дивувати, шокувати.
04. Книга Another Russia: Through the Eyes of the New Soviet Photographers, Mrazkova, Daniela, Vladimir Remes, and Ian Jeffrey (Thames and Hudson Ltd, 1986), презентувала обраних автор_ками радянських фотограф_ок західній аудиторії. Однак ці «інші росіяни» у книзі переважно складалися з литовців та українців.
05. Бієнале в Х’юстоні (Contemporary russian photography, 2012), виставка російської фотографії в центрі Помпіду в Парижі (Collection! Contemporary art in the USSR and Russia 1950-2000: a unique gift to the museum, 2017). На останній були представлені й інші апропрійовані художни_ці з українського контексту.
06. До частини колекції Центру Помпіду (Париж) увійшли роботи ХШФ були передані з колекції Бориса та Тетяни Гриньових та Музеєм ХШФ, в рамках проєкту формування української колекції, ініційованої Українським Клубом Колекціонерів Сучасного Мистецтва до повномасштабного російського вторгнення.
Література для глибшого ознайомлення
Hendl, Tereza; Burlyuk, Olga; O’Sullivan, Mila; Arystanbek, Aizada. (En)Countering epistemic imperialism: A critique of “Westsplaining” and coloniality in dominant debates on Russia’s invasion of Ukraine, Contemporary Security Policy (04 Dec 2023).
Hendl, Tereza. Towards accounting for Russian imperialism and building meaningful 4. transnational feminist solidarity with Ukraine (2022).
Revko Natalia. Borderline (2022).
Sonevytsky, Maria. What is Ukraine? Notes on Epistemic Imperialism (Topos 2 2022), 21-30.
Бернар-Ковальчук Надія «Харківська школа фотографії: гра проти апарату» (Харків: MOKSOP, 2020).
Тетяна Павлова. «Кінець 1960-х — 1980-ті: Час групи «Время»» (2021).
MOKSOP. "moksop.org." Accessed [22.02.2024]
Авторки статті
«Назва змінна» Марина Марініченко та Валерія Карпань
Дізнатись більше про авторок