Постколоніальна екокритика
Авторка статті: Анна Коваленко
Редакторка: Оксана Данилевська
І екокритичні (зелені) студії, і постколоніалізм проливають світло на нерівномірний розподіл влади між суб’єктами, за якого домінантні партії утримують більше влади, здебільшого методами примусу, тоді як Інші залишаються на периферії. Сучасний академічний дискурс в обох галузях намагається кинути виклик системі припущень і переконань, відповідно до якої людині визначено вершинне місце в еволюційній ієрархії, просуваючи ідею, що відхід від цієї системи може змінити порядок речей і, зрештою, призвести до більш відкритого підходу порівняно з постулатами антропоцентризму. Аналізуючи взаємодію людини із тваринами та рослинами, видатна дослідниця в галузі екокритики Ґрета Ґаард наголошує на потребі зміни фокусу на такий, що сприятиме руху людства «від гуманістичної концепції домінування до усвідомленості та участі у відносинах взаємності»[1]. Тож постколоніальна екокритика обстоює адвокацію цієї ідеї, беручи до уваги також і знання колоніального минулого.
Хоча деякі теоретики галузі, як-от Тімоті Кларк, висловлюють застереження щодо коректності терміносполуки «постколоніальна екокритика»[2], для українського контексту її використання видається доцільним. Цей термін набуває особливої актуальності на сучасному етапі у зв’язку з потребою деколонізації українських територій, що опинилися під окупацією, та подоланням наслідків постколоніального стану після звільнення. Ширше застосування цього поняття в академічних дослідженнях уможливлює аналіз колоніального минулого нашої держави та процесів деколонізації в аспекті їх зв’язку з природою, а саме із землею — одним із фундаментальних елементів сприйняття українцями світу та їхньої національної ідентичності.
Поняття «постколоніальна екокритика» відкриває перспективу розглядати землю не просто як вияв матеріального світу, елемент фізичного простору, а як соціокультурний концепт з погляду культурної деколонізації та деколонізації уявлень і системи знань про неї. Водночас в реаліях України надзвичайно важливо зосередитися на розумінні землі саме як фізичного елемента та визначити неоколоніальні практики щодо неї, прикладом яких є «часто обурливо жорстоке поводження з людьми та довкіллям, до якого вдаються»[3] окупанти. Отже, постколоніальний екокритичний погляд на війну зміщує акценти в контексті Антропоцену, даючи змогу розглядати землю як невід’ємний складник держави та її колоніального минулого та як власне агентний елемент довкілля. Він також представляє чіткий зв’язок минулого з реаліями воєнного часу, що дозволяє проаналізувати різні рівні деколонізації землі в Україні. Багато українських культурних діячів і митців використовують саме таку оптику, спрямовуючи фокус уваги на права і цінності самої природи, а також на право української нації на свою територію.
Переконливою ілюстрацією застосування такої оптики є панельна онлайн-дискусія «Відродження та деколоніальна трансформація: природа, антропогенне середовище та мистецтво України під час війни» в рамках виставки «Деколоніальні Екології. Розуміння Постколоніального Періоду Після Соціалізму», представленої в Латвії в листопаді 2022 – січні 2023 р. До дискусії від України долучилися такі українські митці та дослідники, як Алевтіна Кахідзе, Дар’я Цимбалюк, Світлана Матвієнко та Дмитро Чепурний, модератором виступила Світлана Бєдарєва. Під час заходу відбулося обговорення наслідків російської війни[4]в Україні у зв’язку з окупацією землі та спричиненими нею масовими переміщеннями людей та нелюдських агентів (як-от міграції тварин через підрив дамби Каховського водосховища). Дискусія привернула увагу також до проблеми пошуку механізмів для регенерації ресурсів та локальних екосистем. Отже, важливим результатом заходу стало поєднання художньої та академічної парадигм задля випрацювання оптимальних механізмів реалізації трансформаційних процесів для відновлення природи та довкілля саме в контексті деколонізації. Подія свідчить про відданість українців ідеї «досліджувати, як взаємозв’язок між природою та культурою в Україні діє як рушійна сила для стійкості, стоїцизму та відродження перед загрозою триваючого насильства та руйнувань, що тривають»[5].
Теоретики галузі Ґрем Хаґґен і Гелен Тіффін наголошують, що одним із центральних завдань постколоніальної екокритики є відходження від «західних ідеологій розвитку»[6]. Основною метою постколоніальної екокритики для України є протидія імперській ідеології та спростування продукованих російською імперією в різних її іпостасях наративів щодо землі нашої держави, а також визначення шляхів її деколонізації та реалізації відповідних заходів.
Отже, поняття «постколоніальна екокритика» охоплює два смислові поля – екокритику та постколоніалізм, і простір їхнього перетину дає нам ширше полотно для продуктивного створення нових сенсів щодо того, як функціонує постколоніальне середовище з точки зору ідей екокритики. Актуальність підходу є особливо помітною в контексті війни росії в Україні.
Посилання на джерела
02. Clark, Timothy. “‘Postcolonial Ecocriticism’... and Beyond?”. The Value of Ecocriticism, (Cambridge University Press, 2019), 137-159.
03. Huggan, Graham, Tiffin, Helen. Postcolonial Ecocriticism: Literature, Animals, Environment. (London and New York: Routledge, 2011), 77.
04. «росія» та похідні прикметники від назви свідомо використовуються автором з малої літери. Така практика є поширеною в українських ЗМІ з 24 лютого 2022 року – джерела використовують назву держави та присвійний прикметник, що походить від неї саме таким чином. На мою думку, це є стратегічним механізмом у текстах щодо постколоніалізму і способом деколонізації. Ідея такого вживання назв для держав-колонізаторів не є новою – автори The Empire Writes Back: Theory and Practice in Post-Colonial Literatures Білл Ешкрофт, Гарет Ґріффітс і Гелен Тіффін запропонували таку лінгвістичну практику як один із способів подолання залишків колоніального укладу мислення. Таке вживання назви не заперечує факту існування різних формацій російської держави – воно має на меті демістифікацію її могутності, виводячи її з центру у порівнянні з «периферійними» до неї державами та культурами.
05. “Online discussion: Regeneration and Decolonial Transformation”.
06. Huggan, Graham, Tiffin, Helen. Postcolonial Ecocriticism: Literature, Animals, Environment. (London and New York: Routledge, 2011), 27.
Література для глибшого ознайомлення
Heise, Ursula K. “Postcolonial Ecocriticism and the Question of Literature”. Postcolonial Green: Environmental Politics and World Narratives, edited by Bonnie Roos, Alex Hunt. (Charlottesville: University of Virginia Press, 2010).
Huggan, Graham, Tiffin, Helen. Postcolonial Ecocriticism: Literature, Animals, Environment. (London and New York: Routledge, 2011).
Авторка статті
Анна Коваленко
Дізнатись більше про авторку