Меншинний перформанс
Авторка статті:
Євгенія Селезньова
Редакторка: Оксана Данилевська
Одначе навіть на сцені, стверджує Муньос, їх не оцінюють на рівні з «мейнстрімним», білим та гетеросексуальним виконавцем. Один із проявів такої нерівності – розповсюджене небажання медіа записувати й транслювати виступи темношкірих квір-виконави_ць. Вони найчастіше доступні авдиторії лише наживо; час їхнього існування, відповідно, обмежений часом на сцені. Муньос називає це «тягарем живої вистави» (burden of liveness)[3]. Тож, стверджує він, «меншинним» виконавцям відмовляють у праві на майбутність та історичність. Варто зауважити, що в розвідці Муньоса не йдеться про свідому дискримінацію митців через належність до «меншин»: радше про те, як расизм та гомофобія в суспільстві конструюють образ бажаного й вартого поширення та збереження.
Хоча Муньос ґрунтує свою теорію «меншинного перформансу», витлумачуючи перформанс як акт публічного мистецького виступу, поняття перформування не обмежується лише такими актами. Відповідно до теорії перформативності Джудіт Батлер, приміром, перформанс розуміють також як відтворення в повсякденному житті сталих уявлень (дискурсів) щодо явищ та ідентичностей за допомогою слів, зовнішнього вигляду, загальної поведінки тощо[4] – «повторюваних стилізованих актів[5]» які, на думку Батлер, і конструюють ідентичність. Зазвичай це відбувається несвідомо, адже загальноприйнятість таких уявлень дозволяє відтворювати їх без додаткових конструктивних зусиль.[6]
Наприклад, аби перформувати жіночність, нам не потрібно щоразу замислюватися, що являє собою жінка: натомість, стверджують Батлер, ми маємо своїм виглядом та поведінкою «цитувати»[7] суспільну норму щодо того, чим є жінка, як-от казати про себе в жіночому роді та мати тіло, зачіску, одяг і голос, які в суспільстві розпізнають як «жіночі» (водночас, зазначають Батлер, перелік таких ознак ніколи не є вичерпним, а отже, досягти цілковитої відповідності «ідеалові жінки» нереально)[8]. Різні аспекти ідентичності в різних контекстах можуть перформуватися з неоднаковою інтенсивністю.
Український контекст, безумовно, істотно відрізняється від північноамериканського, про який писав Муньос. Але вторгнення росії 2022 р. створило умови, за яких українці також вимушені постійно перформувати свою «українськість» для західної авдиторії, аби не втратити міжнародну підтримку. Це насамперед торкнулося тих, хто опинилися закордоном. Культурна менеджерка Катя Тейлор розповідає про те, як на перформанс українки Марини в Берліні не прийшли співробітники посольств та українських організацій (імовірно, через зайнятість):
«… ми не маємо бути зайняті для того, щоб проводити публічні події на підтримку України, бо наш голос чутно все менше і менше … послів на кожну подію не вистачає, але з минулого року ніхто з тих, хто живе в Європі, не перестав бути послом доброї волі від України. Не опускайте руки, не забувайте свою головну роль поки війна триває»[9].
Цей заклик має рацію. Та не завжди зацікавлене споглядання європейцями «перформансу українськості» свідчить про бажання самим протидіяти російській агресії. Під час свого дослідження воєнних досвідів ЛГБТКІА+ українців я не раз чула від респондент_ок, які евакуювалися до ЄС, про вимушені «small talks», «маленькі розмови» з місцевими. Почувши, що співбесідни_ця з України, ті деколи ставлять не надто чутливі питання, як-от: «А що з твоїм домом?», «Чи ти плануєш повертатися?» або «Ну ти ж, мабуть, рада що тепер живеш у Європі?». Перервати подібний «small talk» буває ніяково, адже людина начебто демонструє емпатичний інтерес[10] до «гості» (інколи буквально – наприклад, коли йдеться про розмови з господарями тимчасового житла). Але фактично така розмова слугує передусім перформативному ствердженню субʼєктності[11] європейця, якому випало «спостерігати історичні події з безпечної відстані», та українця як європейського «внутрішнього Іншого»[12], вимушеного ділитися «екзотичним» досвідом війни та біженства, аби не втратити підтримку – чи то політичну, чи то матеріальну (приміром, тимчасову кімнату). Варто зауважити, що європейці зазвичай уникають особистих питань або коментарів щодо сексуальності та гендерної експресії співрозмовни_ці: це вказує на те, що ЛГБТКІА+ людина для них є не настільки «інакшою» і «меншинною», як українець.[13]
Мистецьке «перформування українськості» в Європі також потерпає від «тягаря живої вистави»: українські заходи рідко потрапляють до місцевих новинних сюжетів, а їхній формат сигналізує про брак доступних, стабільних локацій та платформ – одно- або кількаденні виставки, вуличні акції, ярмарки, «дні української кухні» тощо. Участь у заході «місцевих» або «інтернаціональних» куратор_ок та мисткинь істотно підвищує шанси на висвітлення події поза суто українськими колами.
Явище «примусового перформування українськості» демонструє нерівне, меншоване становище українців у євроцентричній суспільній ієрархії, попри те що формально вони є «білими східноєвропейцями». Статус переміщеної особи сприяє меншуванню, однак навіть перебування в Європі в іншому статусі, зокрема «спеціаліст_ки» або «дослідни_ці», не усуває «примус до перформування українськості». Оприявнення описаної нерівності дає змогу розвинути критику як самого євроцентризму, так і російської колоніальної агресії, що підсилила нерівність та вразливість українців у євроцентричному контексті закордоння.
Посилання на джерела
02. Gayatri Chakravorty Spivak, “The Rani of Sirmur: An Essay in Reading the Archives,” History and Theory 24, no. 3 (October 1985): 247 процитовано у Sune Qvotrup Jensen, “Othering, Identity Formation and Agency,” Qualitative Studies 2, no. 2 (October 3, 2011): 63–78.
3. Munoz, 1999, с. 187
4. Judith Butler, “Performative Acts and Gender Constitution: An Essay in Phenomenology and Feminist Theory,” Theatre Journal 40, no. 4 (December 1988): 519–31.
5. ibid., с. 519
6. Judith Butler, “Critically Queer,” GLQ: A Journal of Lesbian and Gay Studies 1, no. 1 (November 1, 1993): 17–32.
7. ibid., с. 23
8. ibid., с. 22
9. Катя Тейлор, “26 листопада Марина прийшла під Бранденбурзькі ворота...,” Facebook, 1 грудня 2023.
10. Щодо проблемності емпатії «білої людини» до «людини кольору» дивіться у Saidiya V. Hartman, Scenes of Subjection: Terror, Slavery, and Self-Making in Nineteenth-Century America (New York ; Oxford: Oxford University Press, 1997). Хартман також приділяє увагу вимушеним перформансам у контексті рабства у США XIX століття. Хоча Муньос видається мені більш придатним для українського контексту через, на перший погляд, неочевидність нерівностей, які він описує, книга Хартман, безумовно, варта прочитання для подальшого ознайомлення з темою. Я вдячна пані Марії Главайовій, яка спрямувала мою увагу на цю роботу.
11. також у Hartman, c. 19-23
12. Helge Vidar Holm, Sissel Laegreid, and Torgeir Skorgen (eds.), Europe and Its Interior Other(S) (Aarhus, Dk: Aarhus University Press, Hightown, Lancaster, United Kingdom, 2014).
13. Eugenia Seleznova, “Sense of Belonging in LGBTQIA+ Ukrainians amidst the Full-Scale War with Russia” (MA Diss, Central European University, 2023).
Література для глибшого ознайомлення
Hartman, Saidiya V. Scenes of Subjection: Terror, Slavery, and Self-Making in Nineteenth-Century America. New York ; Oxford: Oxford University Press, 1997.
Tlostanova, Madina. “Postsocialist ≠ Postcolonial? On Post-Soviet Imaginary and Global Coloniality.” Journal of Postcolonial Writing 48, no. 2 (May 2012): 130–42. https://doi.org/10.1080/17449855.2012.658244 — щодо радянської та пострадянської колоніальностей.
Авторка статті
Дізнатись більше про авторку