Від стану постколоніальності до деколоніальної ситуації
Авторка статті: Світлана Бєдарєва
Редакторка: Оксана Данилевська
Переклад з англійської: Вікторія Грівіна
Існують два способи визначення лінії розмежування між постколоніальністю та деколоніальністю в культурі. Перший, парадигматичний, утілено в порівняльному підході до постколоніальної теорії, розпрацьованої такими дослідниками, як Франц Фанон, Едвард В. Саїд, Гомі Бгабга та Ґаятрі Ч. Співак, а також деколоніальної теорії, що її розробляли Анібаль Кіхано, Мадіна Тлостанова, Вальтер Д. Міньйоло та інш. Другий спосіб передбачає розгляд цих понять із хронологічної перспективи[1]. Етап постколоніального розвитку в цій моделі є наступним після етапу антиколоніального опору, внаслідок якого відбувається падіння імперії, коли суспільство вже незалежної країни переосмислює недавній колоніальний досвід. Стан постколоніальності передбачає постійний перегляд та перезбирання наративів, укорінених у травматичному колоніальному минулому. Отже, цей стан завжди є ретроспективним. Стан деколоніальності, навпаки, спрямований у майбутнє; він дає змогу звільнитися від будь-яких елементів, пов'язаних з колоніалізмом, та продукувати нові, самостійні наративи, сенси яких визначені сьогоденням та перспективою майбутнього. Українські культурні простори, а також окремі митці / мисткині та автори / авторки справляють вирішальний вплив на деколонізацію культури у двох напрямах: перший – це демонтаж постколоніальних наративів та їх заміна деколоніальними; і другий – це створення нових наративів, що концептуально розривають зв'язок із імперською спадщиною Росії.
Українське мистецтво задокументувало те, як українське суспільство долало постколоніальний етап після 1991 р., та почало занурюватися в стан переходу від постколоніальності до деколоніальності, що відбувається після 2014 р. Цей перехід засвідчений імпульсом до переосмислення, наданим Революцією Гідності (Майдан 2014 р.) та опором України російській окупації Криму та частин Донецької та Луганської областей. Сучасні митці / мисткині активно репрезентували реалії переосмислення та, як наслідок, демонтаж постколоніальної гібридності та амбівалентності в роботах між 2014 та 2022 рр. Тож, як видається, українське суспільство та культура сягнули етапу деколоніальності в лютому 2022 р. із початком спроб Росії здійснити повномасштабне вторгнення на територію України. Нові роботи воєнного часу, створені після початку повномасштабного вторгнення, відображають деколоніальні процеси як у документуванні воєнних злочинів митцями / мисткинями як свідками, так і в радикальних рефлексіях щодо військового насильства.
Безспосередньо після історичних подій 2014 р. роботи таких митців / мисткинь, як Євгенія Білорусець, Петро Армяновський, Алевтина Кахідзе, Микола Рідний, Оля Михайлюк, Андрій та Лія Достлєви, Дана Кавеліна та інш., були присвячені наслідкам російської війни проти України. У них простежується звернення до колоніальної пам'яті, суперечливої історії та травматичної сучасності за допомогою документального мистецтва, репортажних практик, фотографії, текстів, відео. Така робота передбачала аналіз історичних архівів, а також створення нових; вона мала на меті дослідження постколоніальних проблем гібридності та амбівалентності для пострадянської української політичної ідентичності. Митці / мисткині прагнули дослідити та переосмислити також і те, як використовується поняття вимушеного переселення, насильства та травм, спричинених війною. Дехто з митців / мисткинь долучилися до справи створення мистецькими засобами документального продукту, ставши посередниками між авдиторіями та персоніфікованими соціальними й політичними кризами, що тривають.
Після повномасштабного вторгнення 2022 р. митці / мисткині перейшли від практик соціальної документації та архівних досліджень до укладання особистих хронік, емблематичною формою яких стали мистецькі щоденники різних типів, як-от у творчості Алевтини Кахідзе, Євгенії Білорусець та Влади Ралко. Подібні спроби «літописання», які з’явилися під безпосереднім впливом війни, демонструють кардинальну зміну значення художньої рефлексії у воєнних реаліях. Якщо від 2014 р. мистецькі та документальні практики виконували роль своєрідних репортажів, створюваних для інформування населення України про ситуацію на лінії фронту і на окупованих територіях, то у 2022 р., коли майже всі українці стали свідками насильства та злочинів проти цивільних, мистецтво зосередилося на рефлексуванні загального суспільного травматичного життєвого досвіду, зокрема руйнування та втрати життів. В умовах потужного деколоніального зрушення питання історичної пам'яті відійшло на другий план.
Отже, деколоніальний вибір не передбачає переосмислення елементів та конструктів суперечливих наративів минулого, натомість має на меті створення нових наративів та вивільнення епістемології, що означає повний демонтаж постколоніальної парадигми та її гібридності (культурної, лінгвістичної і політичної) завдяки опірності цілого суспільства. Сучасні художні процеси демонструють цілковитий розрив із колоніальними впливами, мають виразну деколоніальну мету – повернутися до нульової точки епістемології.
Посилання на джерела
Авторка статті
Світлана Бєдарєва
Дізнатись більше про авторку