Колоніальність гендеру/патріархат і влада

Автори статті: Марія Вторушина 
Редакторка: Оксана Данилевська


В умовах повномасштабної війни Росії проти України гендерні ролі в Україні визначає держава. Мобілізації підлягають здебільшого чоловіки, і це окреслює їхні роль і права. Українські жінки можуть виїжджати за кордон, в той час як чоловікам заборонено* залишати країну. Багато дослідників/-ць пишуть, шо під час збройних конфліктів традиційні гендерні ролі поляризуються [1]. Маскулінність зводиться до ролі захисника нації та «слабких» жінок. За кордоном українським жінкам відведено роль біженок. У кращому випадку жінки – це «ті, хто береже родину, національну ідентичність і культуру» [2]. У лексиконі воєнного часу не існує півтонів: виживання або смерть, вороги або свої, фронт або тил. (Гендер)квір ідентичності ще більше маргіналізуються. Це – загальні тенденції, відображені в законах. Утім, реальність гендерних диспозицій в українському суспільстві не така проста.


Гендерні студії в Україні фокусуються на боротьбі жінок та (гендер)квір людей за рівні права в більшою, чи меншою мірою патріархальному суспільстві, де влада постійно реконфігурується. Протягом радянської окупації поняття про жіночу емансипацію, рівні права та фемінізм, становили частину комуністичної ідеології, але були цілком дискредитовані радянською практикою та існували лише не папері. «Україна, (як і більшість радянських колоній), пропустила двадцяте сторіччя в дуже глибокому сенсі», — писала Соломія Павличко [3].


Від незалежності України до перших років після Революції Гідності патріархальна домінація яскраво простежувалася навіть у мистецькій сфері: у цьому, як резюмувала Тамара Злобіна, полягала структурна особливість поля [4]. Тому Соломія Павличко, Тамара Гундорова, Оксана Забужко, зверталися до іншого «fin de siecle»  –  кінця XIX століття.  У творах, епістолярній спадщині, громадській діяльності Ольги Кобилянської та Лесі Українки дослідниці аналізували українські обставини зародження фемінізму, особливості формування національної ідентичності, гендер і сексуальність в Україні в кордонах Австро-Угорської та Російської імперій. І якщо Австро-Угорська імперія дозволяла вживати в літературній творчості українську мову, то в Російській імперії доводилося стикатися з багатьма заборонами, радянський режим вдавався до численних маніпуляцій, які маскували заборони, що, однак, завдавало не меншої шкоди, нищачи українську ідентичність.


Концепцію колоніальності гендеру запропонувала Марія Лугонес, розвиваючи ідею колоніальності влади Аннібале Кіхано. За Марією Лугонес, класифікація людей як «чоловіків» (сильних та розумних), «жінок» (слабких) та «інших» була накинута експансією європейського колоніалізму на решту світу [5]. Статус всіх «інших» у цій системі зводиться до майже не-людського. Тобто, гетеросексуальність з бінарним розумінням гендеру, є породженням опресивної патріархальної системи влади. Російська влада, намагаючись мімікрувати під європейські імперії [6] увібрала найгірші вади колоніальної / модерної гендерної системи. Так, через геноциди та міф про «одвічну слов’янськість», що має імітувати статус білого західного чоловіка, Російська імперія та радянський режим здійснювали колонізацію народів України, Білорусі, Кавказу, Середньої Азії та Півночі.


Гендер в аспекті колоніальних відносин між Україною та Російською імперією / радянським режимом  розглядає Оксана Забужко. Колоніальне насильство Російської імперії / радянського режиму означені не расою, яка є ключовим поняттям у критиці європейського колоніалізму, а мовою. Забужко пише, що ставлення до української мови як до «неправильного діалекту російської» є частиною формули колоніального насилля, під яку «однаково підпадає і білий плантатор, для якого шкіра чорних робітників є «брудною», тобто «забрудненою» білою, і патріархальний погляд [...] на чоловіка як на «універсальний» взірець людської породи, а на жінку, відповідно, як на «недосконалого чоловіка» [7]. Для Оксани Забужко, доньки інтелектуала, якого сталінський режим відправив у заслання, російська – мова тюремників, наглядачів, насильників, відтворює потворність патріархальної колоніальної влади.


Злочини пострадянського, проросійського криміналітету в Україні 90-х ХХ ст. як колективне зґвалтування українського жіночого тіла відтворені у відео «Хроніки від Фортінбраса» (2001), знятому у співавторстві Оксани Забужко з художницею Оксаною Чепелик та названому за однойменною книгою Забужко [8]. Прихід до влади і втеча до Ростова-на-Дону після Революції Гідності проросійського ставленика Віктора Януковича ілюструють реальність саме цієї осі патріархальної кримінальної влади.


Початок активного (квір-)феміністичного дискурсу в українському мистецтві можна простежити за художніми  практиками Марії Куліковської. Практики Куліковської, яка народилася та виросла в Криму, емансипують жіноче тіло, посилюють агентність жінок та (гендер)квір людей та репресуються саме російськими колоніальними владними структурами. Захопивши 2014 р. арт-центр «Ізоляція» в Донецьку, російські бойовики розстріляли скульптури Куліковської — копії оголеного, беззбройного тіла художниці. Після анексії Криму Росією, окупанти заборонили Куліковській в'їзд  на батьківщину. Від початку війни у 2014 р. Марія Куликовська вибудовує способи протистояння російському колоніальному насиллю. Відтворюючи знищення своїх скульптурних копій не лише як терапевтичну практику, художниця метафорично відбирає в агресора акт насильства, наголошуючи, що лише вона може і буде розпоряджатися своїм тілом.


З іншого боку, і Європа продукує і застосовує колоніальні патріархальні тропи щодо українських жінок. Токсичні стереотипи про секс-працівниць або про «шлюби для еміграції» створюють додаткові бар’єри та кордони. Як тривалий перформанс «Тіло і Кордони» Марія Куліковська документувала свій шлюб зі шведською художницею Жаклін Шабо. Частина документації оприявнює опресивну логіку європейської бюрократії стосовно українських жінок та (гендер)квір людей. Але в цьому перформансі Куліковська понад усе наголошує на власному виборі жінки, слідуванні своїм бажанням та на важливості самовизначення.


Отже, хоч теорія колоніальності гендеру дає змогу пояснити чимало процесів в історичних взаєминах між Україною та двома імперіями, вона є лише частиною нинішнього ландшафту спротиву. Відстоювання рівних прав для жінок і (гендер)квір людей, багато яких нині боронять країну, відбувається навіть в українській армії, яка вже не має винятково маскулінного образу. У Європі українські жінки та (гендер)квір люди солідаризуються для видимості і боротьби з культурними стереотипами. Варіативність гендеру, як і українська мова, є потужними інструментами спротиву та протистояння агресії. І вже не можуть сприйматися лише в контексті субординації.



Фото документація розстрілу мильних фігур. Авторка: Марія Куликівська




Посилання на джерела


Rebecca Barth, Ukraine’s Female Combatants: The Influence of Conflict on Gender Roles and Empowerment. Gender and Power in Eastern Europe. Changing Concepts of Femininity and Masculinity in Power Relations (Cham: Springer Nature Switzerland, 2021), 63-82, p. 64.

Rebecca Barth, Ukraine’s Female Combatants: The Influence of Conflict on Gender Roles and Empowerment. Gender and Power in Eastern Europe. Changing Concepts of Femininity and Masculinity in Power Relations (Cham: Springer Nature Switzerland, 2021), 63-82, p. 67.

Solomea Pavlychko, Feminism in post-communist Ukrainian society. Women in Russia and Ukraine / edited by Rosalind Marsch, (Cambridge: Cambridge University Press, 1996), 305-314. p.305.

Тамара Злобіна, Про сучасне жіноче мистецтво та забуті репліки, Громадське радіо 18.11.2014.

Maria Lugones, Heterosexualism and the Colonial/Modern Gender System. Hypatia, Vol. 22, No.1, Writing Against Heterosexism (Winter, 2007),186-209.

Madina Tlostanova, The Janus-faced empire distorting orientalist discourses: Gender, race, and religion in the Russian/(post)Soviet constructions of the Orient. In: Worlds and Knowledges Otherwise/ A Web Dossier. On the Decolonial (II) – Gender and DecolonialityConstructions of the «Orient». Worlds & Knowledges Otherwise (Spring 2008), 1-10. Volume 2, Dossier 2, Spring 2008.

Оксана Забужко, Жінка-автор у колоніальній культурі, або знадоби до української гендерної міфології. Авторизована українська версія лекції  «Жінка-автор у колоніальній культурі: український приклад», прочитаної в листопаді 1996-го року під час книжкового турне в Єйлському, Гарвардському та Колумбійському університетах США.

Оксана Забужко, Хроніки від Фортінбраса. (Київ: Видавництво «Факт», 1999), 340 с.





Автори статті


Марія Вторушина (вони/їх)


Дізнатись більше про авторів

Підпишіться, щоб не пропускати новин