Колоніалізм та колоніальність
Авторка статті:
Олександра КотлярРедакторка: Оксана Данилевська
З огляду на різноманітність форм колоніалізму в історії, концептуалізація поняття можлива навколо його імперативів (як очевидних, так і прихованих), що оприявлюють сутність цього явища. Для ідентифікації колоніалізму та його наслідків офіційний статус залежної території не є визначальним, адже юридичне рівноправ’я могло бути формальним або ж незреалізованим. Колоніалізм радше оприявнюють застосовувані колонізатором інструменти й механізми впливу, до яких належать не лише фізичні (політичний, економічний примус), але й ідеологічні та символічні стратегії. І в практичних діях, і у свідомості колонізатора бажаний об’єкт підкорення уявляється таким, що має належати його “тілу” — політичному, історичному, міфічному. Підпорядкована територія, таким чином, цілковито вбудовується в контрольований колонізатором простір, де елементами контролю виступають ієрархії та класифікації. Наприклад, для сформованої європейським колоніалізмом модерності однією з центральних стала категорія прогресу, відповідно до якої ті, хто не відповідає його критеріям, перетворюються на об’єкт “цивілізаторської місії”. Зосередження уваги на варіативності й універсальності колоніальних механізмів контролю дає підстави говорити не лише про європейський колоніалізм, але й про російський — зазвичай виключений із цього дискурсу.
Особливістю поняття колоніалізм є першопочатково закладена в ньому темпоральність. Зазвичай колоніалізм інтерпретують як період в історії людства, що має початок і кінець, ознаменовані розбудовою і крахом колоніальних інституцій1. Утім, механізми колоніального контролю виявилися здатними пережити ці інституції: так, на думку пуерторіканського дослідника Рамона Гросфогеля, постав міф про “постколоніальний світ” [2] якому префікс “пост-” має вказувати на завершення історії колоніалізму. Однак позбуття колоніального статусу і встановлення кордонів національних держав виявилося недостатнім для знищення специфічної моделі влади, створеної колоніалізмом [3]. Невідповідність реальності наявній термінології спонукала до пошуків нової деколоніальної лексики, частиною якої стало поняття колоніальність, упровадження в суспільну комунікацію якого пов’язане з наміром зробити колоніалізм видимим.
Колоніальність має одразу кілька вимірів:
а) як ієрархізований політикою колоніалізму простір, що зберігає та відтворює колоніальні структури;
б) як стан тих, хто, попри деколонізацію в політико-правовій прощині, залишився в розбудованому й облаштованому колонізатором просторі, де колоніальна модель продовжує (само)відтворюватися;
в) як нова форма взаємодії між колонізатором і колонізованим поза колоніальними структурами.
Уперше феномен колоніальності теоретично обґрунтував перуанський філософ Анібаль Кіхано в праці “Колоніальність і модерність / раціональність” 1992 р.[4] Надалі концепцію колоніальності розвинули латиноамериканські дослідники Вальтер Міньйоло, Рамон Гросфогель, Нельсон Мальдонадо-Торрес, Марія Лугонес. Вони розглядають колоніальність як приховану сторону сучасності, оскільки її визначальні інститути, зокрема національні держави, громадянство, демократія, постали в результаті колоніальної взаємодії. Колоніальність виявляється в сучасному розподілі праці, збереженні політичних, расових, естетичних ієрархій, західній монополії на знання, контролі глобального медіапростору тощо[5]. Формування цих множинних ієрархій Гросфогель окреслив терміном “глобальна колоніальність”. За висловом Торреса, “як суб’єкти сучасності, ми дихаємо колоніальністю щоденно”[6].
Для колоніальності актуальною залишається дихотомія “колонізатор-колонізований”, яка, однак, виявляється з меншою очевидністю[7]. Натомість ця дихотомія набуває інтерсуб’єктивного характеру: найбільш життєздатною спадщиною колоніалізму є нав’язані колонізатором ментальні конструкції, культурні моделі, міфи і стереотипи, які міцно закріпилися у свідомості як колонізатора, так і колонізованого.
Концепція колоніальності також здатна описати досвід тих, хто зазнав російської (радянської) експансії[8]. Після розпаду СРСР Україна опинилася в стані множинних (пост)залежностей, які істотно позначаються на її політичному й культурному розвиткові. Зі свого боку сучасна Росія надалі претендує на виняткову роль у долі колишніх підлеглих та здійснює експансію колоніальними методами. Водночас Україна залишається вилученою із загального деколоніального дискурсу. Невидимість російсько-радянського колоніалізму зумовлена кількома причинами. По-перше, у зв’язку з послуговуванням СРСР антиколоніалістською риторикою і нинішню репрезентацію Росією себе як жертви Заходу. По-друге, через прихованість колоніальності, продукованої Росією, копіткою ідеологічною роботою останньої. По-третє, через відсутність між Україною та Росією класичних колоніальних відносин за принципом “центр-периферія”, адже російська і радянська адміністрації розглядали Україну як частину імперського ядра[9]. Попри це, як справедливо наголошує Гросфогель, термін “колоніальний” не обов’язково стосується “класичного колоніалізму”[10]. Отже, й СРСР не потребував ідентичних західним колоніальних структур, аби вдаватися до подібних колоніальним методів контролю.
Перебуваючи в просторі, у якому поєднуються досвіди російського колоніалізму та глобальної колоніальності, українське суспільство стикається з подвійною небезпекою – бути фізично й ментально поглинутим агресором та (або) стати “сірою зоною” західного “цивілізованого” світу[11]. Спроби увійти в останній лише унаочнюють гібридизовану колоніальність сприйняття. Прикладом цього можуть слугувати практики переосмислення світової та української історії крізь призму західних підходів і парадигм. Серед них – західноцентричні концепції “постіндустріального суспільства”, “технотронної ери”, “кінця ідеології”, “кінця історії”, “європейського цивілізаційного вибору”, які мають на меті наново “долучити” Україну до світової (а насправді — європейської) історії. Такий підхід дедалі активніше поширюється в освіті та науці. Небезпека тенденції полягає в поданні згаданих універсалізувальних концепцій не в якості однієї з можливих теоретичних лінз, а як об’єктивної реальності. Водночас спрямування інтелектуальних зусиль на Захід є закономірним. Причиною є страх бути відкинутими, адже, як вдало помітив дослідник постколоніальної і деколоніальної теорій Саурах Дубей, західна оптика часу й простору “відфільтровує” ті, що не вписуються в європейську картину світу[12]. Спроби довести належність до Європи беруть участь у новій міфологізації української історії, яка, маючи на меті зробити Україну видимою для Заходу, натомість “орієнталізується”[13] західними епістемами. Такий погляд на історію і сьогодення лише перетворюють Україну на утопічний простір, у якому парадоксально немає місця ані для діалогу, ані для власної позиції.
Посилання на джерела
02. Ramón Grosfoguel, World-Systems Analysis in the Context of Transmodernity, Border Thinking, and Global Coloniality, Review (Fernand Braudel Center), 29, no. 2 (2006): 174
03. Anibal Quijano, "Coloniality of Power, Eurocentrism, and Latin America", Nepantla: Views from South, 1, no. 3 (2000): 533-534.
04. Aníbal Quijano, "Coloniality and Modernity/Rationality", Cultural Studies, 21, no. 2-3 (2007): 168-178.
05. Ramón Grosfoguel, World-Systems Analysis in the Context of Transmodernity, Border Thinking, and Global Coloniality, Review (Fernand Braudel Center), 29, no. 2 (2006): 172-174.
06. Nelson Maldonado-Torres, "On the coloniality of being. Contributions to the development of a concept", Cultural Studies, 21, no. 2-3 (2007): 243.
07. Walter D. Mignolo, "Prophets Facing Sidewise: The Geopolitics of Knowledge and the Colonial Difference", A Journal of Knowledge, Culture and Policy, 21, no. 1 (2005): 111-127.
08. Selbi Durdiyeva, "‘Not in Our Name:’ Why Russia is Not a Decolonial Ally or the Dark Side of Civilizational Communism and Imperialism", The SAIS Review of International Affairs, May 29, 2023.
09. Yaroslav Hrytsak, "The Postcolonial Is Not Enough", Slavic Review, 74, no. 4 (2015): 732.
10. Ramón Grosfoguel, World-Systems Analysis in the Context of Transmodernity, Border Thinking, and Global Coloniality, Review (Fernand Braudel Center), 29, no. 2 (2006): 175.
11. Олександра Котляр, “Деколонізувати знання і побачити постсоціалістичного “Іншого” (Tlostanova, M., 2017, Postcolonialism and Postsocialism in Fiction and Art. London: Palgrave Macmillan Cham.), Текст і образ: Актуальні проблеми історії мистецтва, 14, no. 2 (2022): 75.
12. Saurabh Dube, Subjects of modernity. Time-space, disciplines, margins (Manchester University Press, 2016), 41.
13. Galyna Kotliuk, "Colonization of minds: Ukraine between Russian colonialism and Western Orientalism", Frontiers in Sociology, no. 8 (2023). Accessed February 18, 2024.
Література для подальшого ознайомлення
David Chioni Moore, “Is the Post- in Postcolonial the Post- in Post-Soviet? Toward a Global Postcolonial Critique,” PMLA, 116, no. 1 (2001): 111-128.
Julia Buyskykh, "Old-New Colonial Tendencies In Social Anthropology: Empathy In Wartime", Ethnologia Polona, 44 (2023): 55-85.
Авторка статті
Олександра Котляр
Дізнатись більше про авторку