Колоніальне стирання
Авторка статті:
Лія Достлєва
Редакторка: Оксана Данилевська
Колоніальне стирання застосовується колонізатором задля реалізації колоніального проекту, встановлення і утримання свого домінування, створення універсальних категорій, єдиного можливого репрезентативного апарату і влади над реальністю [1, 2, 3].
Колоніальне стирання може відбуватися за допомогою безпосереднього фізичного впливу, впровадження цензури і накладення заборон, примусової культурної асиміляції, застосування різноманітних маніпуляцій. [4]
До прикладів фізичного насильства належать масові вбивства, репресії і депортації носіїв культури, в українському контексті, серед іншого, Голодомор; страти української культурної еліти під час сталінських репресій, серед іншого, розстріли в урочищі Сандармох; операція "Вісла"; радянські масові депортації, зокрема депортація кримських татар; арешти, ув’язнення та вбивства представників руху шістдесятників; викрадення і примусове всиновлення в російські родини українських дітей у сучасній російсько-українській війні. [5]
Фізичний вплив на представників певної культурної групи є найбільш базовим рівнем колоніального стирання, оскільки культура не може існувати і розвиватися поза існуванням її носіїв і перетворюється на архівний запис. Що менше існує носіїв культури, то меншою є потенційна загроза підваження головного наративу колоніальної сили; проте, для втілення колоніальних амбіцій колонізатору потрібні живі люди — у якості робочої сили для обслуговування екстрактивістських проектів, підтримки функціонування репресивного апарату чи участі в колоніальних війнах. Отож, метою такого насильства є винищення культурної еліти та встановлення домінування над частиною популяції, яка готова відмовитися від своєї культурної ідентичності заради виживання.
До прикладів колоніального стирання шляхом застосування застосування фізичної сили належить також знищення матеріальної культурної спадщини — серед іншого, об’єктів культурного значення та місць пам’яті, тобто меморіалів, церков, кладовищ, музеїв, архівів, бібліотек та інших культурних та архітектурних пам’яток. Може бути як цілеспрямованою дією, так і наслідком модернізаційних чи екстрактивістичних проектів, а також колоніальних воєн. Прикладом цього можуть слугувати знищення чи перепрофілювання радянською владою релігійних об’єктів, зокрема знесення Михайлівського Золотоверхого собору; побудова парків відпочинку на місці кладовищ за радянських часів, наприклад, у Вінниці чи Дніпрі; знищення музею Григорія Сковороди на Харківщині, замінування території археологічного комплексу “Кам'яна Могила” у Запорізькій області та викрадення картин з Херсонського художнього музею російськими окупантами.
Іншим різновидом колоніального стирання є цензурування і накладення низки заборон — наприклад, численні заборони української мови за часів Російської імперії, спроби замінити українську кириличну графіку латинською в Австро-Угорщині, заборони викладання та книговидання українською, закриття українських шкіл, заборони проведення релігійних обрядів, вертепів, тощо.
Практики, які дозволені, цензуруються і сприяють не подальшому культурному розвитку, а маргіналізації носіїв цієї культури; весь масив культури сплощується до етнокітчу. Дозволеними є ті культурні форми, які з точки зору колонізатора не становлять для нього загрози, оскільки не мають в собі емансипативного потенціалу. Через арбітральний характер такої оцінки ті самі елементи культури в різний час можуть то підпадати під заборони, то бути дозволеними.
Культура колонізованих народів завжди сприймається в протиставленні до культури колонізатора, причому остання сиволізує прогрес, тоді як перша постає завмерлою в часі, слугує маркером відсталості та приводом для сорому. Так, в зображенні українців радянського періоду (наприклад на оздобленні офіційних будинків або в живописі), переважають селяни у примітизованих національних строях, що закріплює за українською культурою статус “сільської”. Це також підкреслює, що для поколонізованого народу було зарезервовано роль обслуговуючого персоналу природних ресурсів.
Культурна асиміляція є іншим механізмом колоніального стирання, який притаманний для українського контексту. Це сукупність процесів, унаслідок яких колонізована спільнота приймає традиції та цінності, притаманні для культури колонізатора, таким чином на перформативному рівні засвоюючи його культурну та етнічну ідентичність. Культурна асиміляція може бути як повністю примусовою, вертикальною, і імплементуватися за допомогою сили, так і слугувати однією з тактик виживання в умовах опресивного режиму. Наприклад, українці могли зробити кар’єру в радянських інституціях, але їх кар’єрні можливості залежали від здібності маскувати українську ідентичність. Іншим прикладом є русифікація імен, яка могла бути як примусовою, так і виникати з бажання приховати неросійське походження. Мова відігравала значну роль у процесі культурної асиміляції, адже набуття освіти і функціонування у публічній сфері відбувалося мовою колонізатора (у різні періоди, серед іншого: російською, польською, німецькою, румунською), тоді як доступ до локальних мов ставав ускладненим чи навіть неможливим. Для радянського періоду було характерним прийняття так званої “радянської” ідентичності, причому російська мова відігравала у цьому процесі значну роль [6].
За допомогою колоніального стирання відбувається епістемічне виключення і пригноблення [7]. Освіта є потужним інструментом стирання і одним з механізмів встановлення епістемічного апарату домінації. Виробництво знання найчастіше є можливим лише мовою колонізатора, тоді як мови колонізованих спільнот оголошуються недостатньо розвиненими і непридатними для створення наукового знання, або ж на них припадає непропорційно мала частина створеного продукту.
Колонізатор вдається також до численних маніпуляцій, контролює механізми репрезентації, претендує на владу над реальністю і формує її. (Згадаймо Валуєвський циркуляр: "жодної окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може"; перформативний вимір, в якому безліч людей щодня використовує українську мову, не має значення). Відбувається переозначення, привласнення (часто через безпосереднє викрадення) культурних артефактів, створення архівів пов’язаних з культурою та історією колонізованих народів у метрополії, а також обмеження доступу до культурних артефактів і архівів. Серед прикладів можна назвати так званий “Російський” авангард, означення митців - представників колонізованих культур як російських, українські (та інші) культурні артефакти, які знаходяться в Ермітажі чи інших музеях.
Особливим випадком колоніального стирання є подвійне стирання [8], коли замовчується сам факт того, що стирання відбулося. Типовим прикладом є замовчування Голодомору та інших злочинів за радянських часів. Проте самої лише реабілітації та повернення замовчуваних подій у публічний простір недостатньо, адже колоніальне стирання створює простір для маніпуляцій, стигматизації і інструменталізації частин колективної пам’яті.
Посилання на джерела
02. Vázquez, Rolando. 2020. Vistas of Modernity: Decolonial Aesthesis and the End of the Contemporary. N.p.: Mondriaan Fund., 6.
03. Quijano, Anibal, and Michael Ennis. 2000. “Coloniality of Power, Eurocentrism, and Latin America.” Nepantla: Views from South 1 (3): 533-580.
04. Tlostanova, Madina V., and Walter Mignolo. 2012. Learning to Unlearn: Decolonial Reflections from Eurasia and the Americas. N.p.: Ohio State University Press. 74.
05. Kassymbekova, Botakoz, and Erica Marat. 2022. “Time to Question Russia’s Imperial Innocence.” PONARS Eurasia Policy Memo, no. 771 (April): 1-5.
06. Kassymbekova, Botakoz. 2016. Despite Cultures: Early Soviet Rule in Tajikistan. N.p.: University of Pittsburgh Press.
07. Vázquez, Rolando. 2011. “Translation as Erasure: Thoughts on Modernity’s Epistemic Violence.” Journal of Historical Sociology 24, no. 1 (March): 27-44. 10.1111/j.1467-6443.2011.01387.x.
08. Vázquez, Rolando. 2020. Vistas of Modernity: Decolonial Aesthesis and the End of the Contemporary. N.p.: Mondriaan Fund., 41.
Авторка статті
Лія Достлєва
Дізнатись більше про авторку