Концепція Рафаїла Лемкіна про совєцький геноцид в Україні
Автор статті: Генадь Побережний
Редакторка: Оксана Данилевська
Спосіб його скоєння часто є опортуністичним, тож масові вбивства не є вирішальною ознакою вчинення геноциду, а лише його “випадковими варіяціями". А отже, з визначення Статті ІІ Конвенції ООН 1948 року «Про запобігання і покарання злочину геноциду» випливає, що його, у принципі, можна скоїти і без вбивства жодної людини. Зокрема, один з конвенційних актів — "насильницьке передання дітей захищеної ґрупи до иншої ґрупи" — задля їх асиміляції взагалі не передбачає вбивства.[2] Отже, відповідно до Конвенції про геноцид, для звинувачення в такому злочині мусять бути одночасно наявні три умови: встановлено хоча б одну з п'яти зазначених дій, ідентифіковано захищену ґрупу і доведено намір знищити цю ґрупу як таку.
У промові 1953 року Совєцький геноцид в Україні на двадцяті роковини і пам'ять жертв Великого Голоду Лемкін засудив не лише жорстокість цього фундаментального порушення міжнародного права, але і запропонував концепцію совєцького геноциду як політики колоніяльного злочину в Україні з метою знищення українців як окремої національної ґрупи та їх примусову асиміляцію в єдину зросійщену совєцьку націю. Ця руйнівна політика була спрямована саме на українську націю – політичну спільноту різного (хоча переважно етнічного українського) походження, а не лише на певний соціяльний клас (як-от, селянство) чи навіть на всю українську етнічну ґрупу. Він прямо стверджував, що це було "класичним прикладом совєцького геноциду, його найдовшим і найширшим експериментом зросійщення — знищення української нації."[3]
Лемкін описав план цього знищення, що складається з чотирьох ‘вістрів’ системного удару по певних визначальних складниках нації. Попри те, що українська нація "занадто численна, щоб її можна було знищити повністю хоч якось ефективно, [...] її провід [є] досить нечисленним, і тому його легко усунути [через] масові вбивства, депортації та примусову працю, заслання і голод".[4] Тож, перше вістря було спрямовано проти інтеліґенції – провідних інтелектуалів та фахівців, які формували та артикулювали окремішність української ідентичности та потребу в незалежній державі для її захисту. "Доки Україна зберігає свою національну єдність, [а] її нарід [...] прагне незалежности, доти Україна становить серйозну загрозу самому осердю совєтизму".[5] Друге – проти українських церков та їхніх священників, яким перед їх ліквідацією пропонувалося приєднатися до московської церкви.
На третьому вістрі опинилися незалежні селяни, як найбільш продуктивна, орґанізована, свідома верства суспільства — "сховище традицій, фольклору та музики, національної мови та літератури, національного духу України",— яких було жахливо винищено голодом.[6] Проте Лемкін не вважав "цю вершину совєцької жорстокости [суто] економічною політикою, пов'язаною з колективізацією", натомість наполягав на тому, що селянство було принесено в жертву для "ліквідації [українського] націоналізму заради встановлення жахливої одноманітности совєцької держави".[7] Це вимагало знищення власне саме української нації через особливості її географічного розташування, розміру, історії, значення для Москви тощо.
Прикметно, що для Лемкіна суть совєцького геноциду полягала не в повному винищенні українців як народу, а в усуненні його обраних частин, які опиралися створенню нової "совєцької людини" і нової "совєцької нації", що було метою совєцького режиму протягом усього часу його панування в Україні. "Далебі, якщо совєцька програма досягне повного успіху, якщо інтеліґенція, священники і селяни будуть знищені, України так само не буде, як у разі, коли б усіх українців було замордовано, бо вона втратить ту частину, яка зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її спільні переконання, які її вели і давали їй душу, і, якщо стисло, робили її нацією, а не масою людей".[8]
Четверте вістря було виразно колоніяльним і полягало у "роздробленні українського народу [...] шляхом додання до України чужих народів і розпорошення українців" закордоном з метою "знищення етнічної єдности та змішання національностей".[9] Чужинців-осадників – передусім російських чиновників, військовиків і фахівців (особливо освітян) – приваблювали вища платня, владні престижні посади; вони грали провідні й поважні ролі в колоніяльному суспільстві, де панувала совєцька імперська політика, що була лише “логічним продовженням” “тривалої політики ліквідації неросійських народів",[10] що мала “численні прецеденти” в діях ще царської імперії.
Саме тягле колоніяльне підпорядкування України уможливило цю політику, оскільки залишало її беззахисною перед загрозою "руйнування моделі гнобленої ґрупи" – корінних основ її автономного буття та "нав'язування їй моделі гнобителя" – чужих правил існування і свідомости.[11] Суттєвою рисою структурної колоніяльної залежности є те, що всі найважливіші стратегічні рішення, які безпосередньо стосуються населення колоніяльної держави, ухвалюються за її межами в імперській метрополії, часто коштом колонії та всупереч її інтересам. Лемкін наголошував на колоніяльному характері асиметрії влади між панівною та підлеглою ґрупами для вчинення геноциду у цих двох одночасних фазах, що призводили до ліквідації культурного розмаїття людства, викорінення захищених ґруп, чий спосіб життя, вірування, ідентичність та инші аспекти культури були призначені для винародовлення.
З концепції Лемкіна випливає, що геноцид в Україні не можна зводити лише до Голодомору,[12] як відхилення совєцького режиму, який був важливим, але тільки одним зі складників геноцидної політики, що виходила далеко поза межі голоду, а її жертвами стало все населення країни, а не лише ті, кого заморили голодом. Ототожнення геноциду лише з Голодомором є виявом поширеного нерозуміння сутности совєцького ладу, що був водночас як тоталітарним, так і колоніяльним та геноцидним, причин і наслідків совєцької політики геноциду, її фактичним запереченням і перешкодою для подолання її спадщини. Концепція Лемкіна є ґрунтовною і неперевершеною методологією для всебічного системного аналізу минулого і сьогодення українського суспільства.
Примітки від автора:
P.S. Переклад цитат з англійського ориґіналу є авторським, проте посилання вимушено подано на джерело з текстом перекладу невідомого авторства в посовєцькій редакції. Автор послідовно вживає термін «совєцькє» замість хибного «радянськє» щоби: 1) підкреслити, що панівний лад в Україні в 1920-1990 роках був зовнішньо примусово накинутий, колоніяльний, а не орґанічно виниклий на українському ґрунті, та 2) відрізнити від тих власне радянських форм устрою, що існували за доби Центральної Ради, а ще на «Вільній території» Махновщини і були знищені московським большевизмом;
P.P.S. Статтю подано в авторській редакції відповідно до модифікованого «Харківського» правопису (Голоскевича), яким послуговується зокрема видавництво «Критика». Чинний правопис в редакції 2019 року (схвалено постановою Кабінету міністрів № 437 від 22 травня 2019 – http://www.inmo.org.ua/news/нова-редакція-українського-правопису.-основні-зміни.html & http://www.inmo.org.ua/news/нова-редакція-українського-правопису.-повний-текст.html) попри половинчасті зміни з наближення до соборного «Харківського», усе ще лишається посовєцьким, а отже, сам є прикладом жертви совєцької геноцидної політики.
Посилання на джерела
2. Лемкін Рафаïл. Конвенція ООН про запобігання і покарання злочину геноциду — / Ред.: Р. Сербин; упоряд.: О.Стасюк. — К.: Видавець Мельник М. Ю., 2020, ст. 44 — https://holodomormuseum.org.ua/publikacija/rafael-lemkin-radianskyj-henotsyd-v-ukraini-stattia-33-movamy/
3. Лемкін Рафаïл. Радянський геноцид в Україні (стаття 33 мовами) / Ред.: Р. Сербин; упоряд.: О.Стасюк. — К.: Видавець Мельник М. Ю., 2020, ст. 53 — https://holodomormuseum.org.ua/publikacija/rafael-lemkin-radianskyj-henotsyd-v-ukraini-stattia-33-movamy/
4. Ibid, ст. 54
5. Ibid, ст. 53-54
6. Ibid, ст. 55
7. Ibid, ст. 55-56
8. Ibid, ст. 57
9. Ibid, ст. 56
10. Ibid, ст. 53
11. Lemkin Raphaël, Axis Rule in Occupied Europe, Carnegie Endowment for International Peace, Washington, 1944, p.79 — http://www.preventgenocide.org/lemkin/AxisRule1944-1.htm
12. Закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» — https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/376-16
Література для глибшого ознайомлення
Лемкін Рафаïл. Радянський геноцид в Україні (стаття 33 мовами) / Ред.: Р. Сербин; упоряд.: О.Стасюк. — К.: Видавець Мельник М. Ю., 2020, ст. 53-58.
Лемкін Рафаïл. Конвенція ООН про запобігання і покарання злочину геноциду — / Ред.: Р. Сербин; упоряд.: О.Стасюк. — К.: Видавець Мельник М. Ю., 2020, ст. 44-46.
Закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні».
Ігор Гирич, Крапки над "Ї": Реконцептуалізація Української революції, Історична правда, 28 вересня 2018, https://www.istpravda.com.ua/articles/5bb5de395993b/, Андрій Любка, Радянський чи совєтський – яке слово вживати? День, 17 жовтня 2014, https://day.kyiv.ua/uk/blog/suspilstvo/radyanskiy-chi-sovietskiy-yake-slovo-vzhivati, Роман Круцик, А таки совєтська окупація! День, 10 липня 2007, https://day.kyiv.ua/uk/article/podrobici/taki-sovietska-okupaciya.
Сергій Драчук, 20 найбільших новацій Українського правопису, Радіо Свобода, 29 червня 2019, https://www.radiosvoboda.org/a/30025623.html, Юрій Шевчук, Кілька посутніх зауваг щодо нового проєкту українського правопису, Радіо Свобода, 30 серпня 2018, https://www.radiosvoboda.org/a/29461384.html, Лесь Белей, Навіщо українцям новий правопис і до чого тут Ґуґл, BBC News Україна, 29 серпня 2018, https://www.bbc.com/ukrainian/features-45339529.
Автор статті
Генадь Побережний
Дізнатись більше про автора